Я завжди був близький до мого батька. Він був моїм наставником, опорою і героєм. Проте удар, що впав на нас, був немилосердний і безжальний. Діагноз “прогресуючий амиотрофічний бічний склероз” став нашим спільним супротивником. Безмовність і статика замість звичної активності і шуму батька були невиносимі. Кожен день став битвою – пересадити його з ліжка на крісло, з крісла в ванну. Це було виснажливо та важким як для нього, так і для мене. Одного разу, коли я намагався пересадити його на крісло, ми впали. Він плакав не від болю, а від безвихіддя. Я плакав від безсилля. Проте сльози стали нашим порятунком. У той день я вирішив, що більше ніколи не дозволю такого. Стул-крісло з механічним підйомником стало нашим порятунком. Воно повертало моєму батькові хоч трохи незалежності і зменшувало нашу спільну боль і втому.

Олексій, Одеса

Я була одружена на коханні всього свого життя протягом 35 років, і ми не приховували один від одного нічого. Проте одного разу вночі я виявила, що мій чоловік втратив свідомість у ванній кімнаті. Він страждав від інсульту. Після тривалого лікування в лікарні, мій чоловік повернувся додому як інвалід. Це був довгий і виснажливий процес для нас обох. Я стала його головним доглядом, і навіть прості речі, такі як підняти його з ліжка або пересадити в крісло, стали надзвичайно важким завданням. Кожен день, намагаючись справитися з цими проблемами, я відчувала, як мої сили вичерпуються, і разом із ними зникає моя здатність піклуватися про чоловіка так, як він заслуговує. Тоді я дізналася про стіле-крісло з механічним підйомником. Це стало не просто пристроєм, це стало символом моєї бажання зберегти гідність мого чоловіка і справитися з труднощами. І навіть у обличчі цієї біди, я зрозуміла, що любов та піклування можуть знайти шляхи, навіть якщо вони здаються непрохідними.

Людмила Бондаренко, Київ

Протягом усього свого життя я присвятив служінню іншим, працюючи волонтером в будинку для літніх людей. Я бачив, як безсилий та залежність беруть верх над багатьма з цих людей, і це завжди розривало моє серце. Проте одного разу трапилося нещастя, яке змусило мене пережити всі ці почуття самому. У мене сталося серйозне ДТП. Після операції та реабілітації я повернувся додому, паралізований та повністю залежний від інших. Замість того, щоб допомагати, я сам став потребуючим допомоги. Це було гірким усвідомленням. Найважче було пересідати з ліжка у крісло та назад. Це було болюче та принижуюче, оскільки я повністю залежав від моєї сестри, яка надавала мені підтримку. Ми обоє плакали в ті дні, коли мої болі та безсилий здавалися непереборними. Коли моя сестра привезла додому стіле-крісло з механічним підйомником, спочатку я сприйняв це як піддаванняся. Але потім я зрозумів, що це дало мені знову почувати хоча б якусь самостійність. Це було, наче хтось подарував мені нове життя. Знову я міг самостійно пересідати з ліжка у крісло, без великих зусиль та без принижуючого відчуття безсилля.

Віталій, Дніпро

Моя дочка завжди була моєю гордістю і радістю. Але коли вона стала інвалідом після нещасного випадку на скейтборді, моє життя розпалося. Дивитися на неї, як вона не може рухатися самостійно, було надто болісно. Я пам’ятаю день, коли я намагалася пересунути її з ліжка у крісло. Незважаючи на те, що вона намагалася бути сміливою, я бачила сльози у її очах. Цей момент був найважчим у моєму житті. В той день я зрозуміла, що повинна знайти спосіб полегшити її страждання. Тож я придбала стіле-крісло з механічним підйомником. Вперше за багато місяців я побачила посмішку на обличчі моєї дочки. Це був той рідкісний момент, коли ми обидві відчували, що в нашому житті знову є надія.

Тамара Анатоліївна, Харків